Андрій Цуріков: Забивати приємно будь-якій команді

Інтерв'ю

Гравець ФК «Олександрія» Андрій Цуріков ґрунтовно поспілкувався з виданням Команда №1.

– Андрію, «Олександрія» зараз посідає третє місце в Чемпіонаті. Як сама команда реагує на свою лідируючу позицію? Ви здивовані?

– Звичайно, певний резонанс відчуваємо, нотки сенсації присутні. Думаю, що секрет такого виступу в тому, що у нас дуже згуртований колектив. Ми всі знаємо, за що граємо. Розуміємо, що успіх тільки в колективній грі, тому що якщо кожен захоче проявити себе окремо, нічого не вийде. Думаю, наш колективізм, бійцівські якості і певний фарт допомогли «Олександрії» в нинішньому сезоні.

– Яка роль у нинішній «Олександрії» Володимира Шарана? Які головні сильні якості у цього тренера ти б виділив?

– Це людина, яка звертає увагу на всі дрібниці. Не допускає розхлябаності, вчасно опускає нас на землю після перемог. Намагається на розборі навіть після вдалих ігор звертати увагу на недоліки. Вся його робота і ідеї підпорядковані на командний результат.

 

– У роздягальні він може накричати на футболістів?

– Так, це в порядку речей. Але всі сприймають це нормально, без негативу. Бувають такі моменти, коли тільки такий струс і необхідний. Володимир Богданович відчуває, коли потрібно заспокоїти команду, коли накричати. Навіть в іграх, які складаються на нашу користь, таке теж буває, щоб команда не розслаблялася і струснулася.

– Володимир Шаран як футболіст грав у київському «Динамо», ти теж був у столичному клубі. Є щось динамівське в нинішній «Олександрії» в тренувальному процесі?

– Напевно, гра через фланги, чим «Динамо» славилося з часів Валерія Лобановського. Думаю, це найголовніша схожість з киянами. Ми теж сповідуємо такий футбол.

 

– Не так давно ти забив гол у ворота «Динамо», заробив на Бойко пенальті. Для тебе матчі проти колишньої команди носять принциповий характер?

– Напевно, в деякій мірі так. Але якщо враховувати емоції від голу, то забивати приємно будь-якій команді. Хоча якщо це «Динамо», трохи приємніше. Звичайно, принциповість в іграх з «Динамо» є, але не можу сказати, що вона стоїть вище якихось інших команд.

– Ти жив у Запоріжжі, в Києві, в Греції. Чи не нудно зараз в провінційній «Олександрії»?

– Маленьке містечко, погоджуся, що розваг тут мало. Але в цьому є як свої плюси, так і мінуси. Є пару місць, не нічних клубів, де ми можемо зібратися з хлопцями, посидіти і поспілкуватися після матчів. Якщо ж хочеться сходити в кіно, треба виїжджати в Кропивницький, в Кременчук. Звичайно, спочатку це було дуже незвично, але зараз знаходимо в цьому плюс, що ти не відволікаєшся від підготовки до матчів, як це може бути в Києві, де можна спокуситися на розваги.

 

– В «Олександрії» ти зараз більше граєш на позиції захисника, хоча в запорізькому «Металурзі» і в «Динамо» був півзахисником. В якому амплуа ти комфортніше почуваєшся?

– Так, ще з дитячої школи був у півзахисті, але, бувало, і тоді ще грав у захисті. У захисті почав грати більше в «Олександрії». Для себе зрозумів, що мені комфортніше грати з глибини оборони, коли за мною залишають весь фланг. Здається, я більш корисний команді, коли граю захисника, але не тільки ззаду, але і по всьому флангу, щоб при необхідності виявитися на місці нападника.

– Хто для тебе еталон сучасного захисника?

– Марсело з «Реала». Дуже цікавий футболіст, креативний. Намагаюся деякі моменти підглядати в його грі, але при цьому залишатися собою.

– Розкажи, де ти робив перші кроки у футболі?

– У Запоріжжі, в команді «Торпедо». Там же починав і Тарас Степаненко, але оскільки він трохи старший за мене, разом ми не грали. У п'ятому класі мені запропонували перейти в школу «Металурга», яка вважалася кращою в місті. Тренер «Металурга» поговорив з моїм батьком, і так я опинився в цій команді, в складі якої і дебютував у Чемпіонаті України.

– Тато великий фанат футболу?

– Так, він з дитинства прищеплював мені любов до футболу. Але він не наполягав, що я повинен бути футболістом.

 

– Твої матчі розбираєте разом?

– Буває, але без критики. Тому що її і так вистачає: від тренера, журналістів, футбольних програм на телебаченні. Але іноді, звичайно, може на щось звернути увагу. Хоча теж не факт, що я погоджуся з цим зауваженням.

– Пам'ятаєш свою першу зарплату у «Металурзі»?

– Отримав 600 гривень і відчував себе на вершині світу. Мені тоді було майже 15 років. Зрозумів, що якщо сам заробляю в такому віці, значить, роблю все правильно.

– З ким із тренерів довелося попрацювати в Запоріжжі?

– Трохи навіть застав Юрія Вернидуба в дублі «Металурга». Встигли попрацювати разом. Потім були Лутков, Хохлов. З другої команди швидко потрапив у дубль, а потім і в першу команду. Шанс дебютувати в основному складі мені надав Олег Лутков, хоча потрапив у першу команду при Романові Григорчуку.

– З ким підтримуєш зв'язок із запорізьких футболістів?

– Із Сергієм Сидорчуком спілкуємося, дружу з Євгеном Опанасенком.

– Коли ти переходив у «Динамо», «Металург» отримав за тебе гроші?

– Так звісно. Правда, не знаю точно, яку суму, але «Металург» був задоволений. Клуб був теж зацікавлений, щоб заробляти на продажі своїх футболістів. У мене тоді було кілька пропозицій від наших українських клубів, але «Динамо», звичайно, було в пріоритеті.

 

Чи радився з кимось, чи варто їхати до Києва?

– В основному, подібні рішення намагаюся приймати сам, але з сім'єю, звичайно, теж обговорили. Вони мене підтримали, тому що всі розуміли, така пропозиція може надійти один раз в житті, тому треба використовувати цей шанс. Ніхто не відмовляв.

– Андрію, що з перших днів кинулося в очі в «Динамо», коли ти переїхав до Києва?

– Це клуб, який завжди ставить ціль тільки перемагати. У команди немає права на помилку. Якщо не відповідаєш вимогам – не граєш. Багато шансів теж не дають, тому що немає часу на навчання і відразу потрібен результат. Зараз для молоді в «Динамо» інша ситуація, але тоді було багато легіонерів і потрібно було показувати максимум. Молодих футболістів тоді в першій команді було небагато, і прогресувати було складніше. На мій погляд, мій перехід в «Динамо» виявився трохи поспішним. Якби це сталося на 2-3 роки пізніше, впевнений, у мене було б більше досвіду і впевненості в своїх силах. Напевно, тоді я був морально не готовий до «Динамо».

– Але у фінансовому плані в «Динамо» було комфортніше, ніж у «Металурзі»?

– Так, зарплата збільшилася в 2,5 рази. Але і в «Металурзі» тоді, коли президентом клубу був Ігор Дворецький, команда утримувалася і фінансувалася на гідному рівні.

 

– Навколофутбольне життя в столиці – кафе, клуби, ресторани – спокушали тебе в Києві?

– Абсолютно ні. Я не є шанувальником таких закладів. Хто мене знає, підтвердить (сміється). Такого поняття, як нічний клуб, для мене не існує. До алкоголю теж байдужий. Взагалі в 11 вечора мені вже спати хочеться.

– Алієв з Мілевським у свою компанію не запрошували?

– Ні. Хоча, один раз така спроба була, коли вони були в дублі, але я не погодився.

– З ким найбільше подружився в «Динамо»?

– На диво, сильно з кимось і не здружився. Не знаю, чому так вийшло, хоча у всіх інших командах, де був, дружив з хлопцями. Може, ще через те, що я прийшов з команди, яка вилітала з Прем'єр-Ліги, та й в заявку першої команди потрапляв, скажімо, не так часто.

– Олег Блохін пояснював тобі, чому не граєш?

– У півзахисті частіше зліва виходив Дуду, у мене шансів було не так багато. Частих бесід з Олегом Блохіним не було. Була одного разу особиста розмова. Я хотів піти, щоб грати. Він пропонував залишитися, наводив у приклад Макаренка, який став частіше грати в першій команді «Динамо».

– Після того, як пішов Блохін і «Динамо» очолив Ребров, був шанс повернутися в «Динамо»?

– Я півроку відіграв в оренді в «Металурзі», і поїхав на збори з «Динамо». Там ми з Ребровим розмовляли. І він сказав, В'ячеслав Грозний сильно зацікавлений у тому, щоб я поїхав до «Говерли». У підсумку спільно вирішили, що мені на даному етапі краще буде поїхати в Ужгород.

 

– Психологічно важко було розлучатися з «Динамо»?

– Найголовніше – це ігрова практика. У В'ячеслава Грозного було доволі цікаво. Крім самого футболу, були тактичні заняття, теорія, на якій деякі футболісти сиділи з відкритим ротом. Так що це теж був корисний період в кар'єрі.

– «Говерла» майже завжди була проблематичним клубом у плані фінансів. Тебе це торкнулося?

– Напевно, частково. В'ячеславу Грозному так вдалося домовитися, що десь 75 відсотків моєї зарплати мені платило «Динамо».

– Після «Говерли» ти вирушив до Греції, клуб «Левадіакос». Як оціниш рік, який там провів?

– Звичайно, в Греції вже відчув себе справжнім легіонером. Там до іноземців зовсім не таке ставлення, як у нас до тих, хто приїжджає грати до нас. В Європі треба бути дійсно набагато сильніше місцевого гравця, щоб отримати місце під сонцем.

 

– У нефутбольному плані чим запам'яталася Греція?

– Вони всі там буквально схиблені на каві. Причому, людина може їхати на машині або мотоциклі, а в одній руці у нього в руці буде чашка з кавою. У команді футболісти теж постійно п'ють каву, причому у кожного своя коробка. Я був до кави байдужий, але потім в результаті теж підсів на їх традицію і відчув смак. Ще запам'яталося, що якщо ти ввечері в кафе замовляєш суп, значить, ти якийсь дивний чоловік або хворий. Місцеві дивляться скоса і не розуміють, як можна ввечері їсти суп.

– Чому не залишився продовжити кар'єру в Греції?

– Спочатку, начебто у мене там виходило, грав, але потім не склалося, були проблеми з мовою, інші труднощі. У підсумку хотілося поїхати звідти і повернутися в Україну. Коли приїхав, і у мене закінчився контракт з «Динамо», майже відразу зателефонував Володимир Шаран і запросив в «Олександрію».

– Цього року ти отримав виклик до національної збірної України, яка готувалася до матчів Ліги націй проти Чехії і Словаччини. Чим запам'ятався приїзд в головну команду країни?

 

– Звичайно, це велика честь отримати такий виклик. Не зіграв, але це теж колосальний досвід. Андрій Шевченко, всі гравці прийняли дуже тепло. Після цього була невелика травма, і знадобився час, щоб набрати кондиції. Тому, на останніх іграх в збірній мене не було. Але це тільки дає більший стимул, щоб працювати ще більше і заслужити виклик у збірну.

– На посвяченні в збірники яку співав пісню?

– Разом з Ромою Яремчуком заспівали пісню Іванушек International «Біжи».

– Вийшло?

– Дуже важко було, сцена – це явно не моє (сміється). Напевно, простіше зайвих 90 хвилин відіграти, ніж співати пісню.

 

Богдан Леончук

Анонс

Олександрія
00:00
31/07/2019
КСК Ніка, Олександрія
Шахтар